Читати книгу - "Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України"

…намисто – найстаріша й найпоширеніша з українських жіночих нашийних прикрас? У різних регіонах намисто відрізнялося як за матеріалом, кольором, формою, так і за способом носіння. У давнину цю прикрасу виготовляли зі скойок, гарних ягід, зерен, кісточок овочів, що їх згодом заступили намистинки з каменю, металу чи скла. Найбільше цінували намисто з коштовних природних матеріалів – бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Дуже дорогим було гуцульське намисто з венеціанського різнокольорового скла з вкрапленнями золота.

Чоловічий український національний одяг складається із сорочки, штанів або шароварів, безрукавки (чоловічої корсетки), пояса й чобіт. Біла чоловіча сорочка з часом змінила свій вигляд: із довгої, до колін, на випуск, вона перетворилася на коротку, з вишитим коміром та манжетами на кінцях рукавів, і її почали завжди заправляти в штани. Така сорочка має розріз посередині на грудях із петельками для ґудзиків, оздобленими шовковим шнурком або стрічком. Часом на сорочку надягали чоловічу корсетку, що нагадує жилетку, і підперезувалися поясом. Корсетка походить від козацького піджупанника. Щодо штанів, то з давніх-давен в Україні розрізняли два типи – вузькі штани та широкі шаровари. Вузькі штани зшивали до паска й застібали на ґудзики, а шаровари були розраховані на підперізування очкуром. З вузькими штанами носили довгу сорочку на випуск, а до сорочки, яку заправляли в штани, надягали шаровари.

Шаровари з’явилися на Сході, у Персії. Утворилися вони зі східної чоловічої спідниці. Спочатку перські вершники перетягували спідниці ременем між ніг, щоб було зручніше їхати верхи, згодом почали зшивати їх належним чином, залишаючи штанини для ніг. Ще через деякий час верх і низ спідниці почали підгортати й підшивати у вигляді куліси. У ці куліси вставляли мотузки й затягували на талії та на кісточках. Ще пізніше з’явився крій шароварів, який зберігся до сьогодні. У побуті чоловіки Давнього Сходу продовжували використовувати спідниці, а під час військових походів надягали шаровари. На українські землі це вбрання принесли скіфи або сармати, і воно прижилося серед місцевого населення. Згодом шаровари зробилися вбранням запорозьких козаків.

Неодмінним атрибутом чоловічого одягу був пояс – шовковий, вовняний або бавовняний, будь-якого кольору, прикрашений довгими китицями. Поясами підперізували не тільки шаровари, а й верхній одяг: жупан, свиту, а іноді й кожух.

…у старослов’янських похованнях (переважно чоловічих) археологи зрідка знаходили залишки тільки шкіряних поясів, досить вузьких, із мідними або срібними пряжками, наконечниками та бляшками? Це наводить дослідників на думку, що плетені або ткані з натуральних волокон пояси в похованнях не збереглися. У XIII–XV ст. коштовні пояси були важливим знаком феодальної гідності, прикрасою одягу князів і бояр. Золоті та золочені, оздоблені перлами й сердоліком пояси передавали в спадок, спеціально вносячи в майнові описи.

Пояс захищав м’язи живота від розтягів під час важкої фізичної праці; на ньому носили різні предмети щоденного вжитку; він був своєрідним талісманом. На давнє походження паска вказує значна кількість повір’їв, у яких він постає як оберіг. Подекуди в Україні й досі, щоб не болів поперек, навесні шукають ящірку, розстеляють на землі пояс, намагаючись «перегнати» її через нього, а тоді надягають пояс на себе. З’явитися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. У слов’ян здавна існувала традиція зображати на поясі певні знаки-обереги, символи роду й племені; іноді в орнамент вписували ініціали або ім’я власника, дату та місце його народження.

Основним взуттям чоловіків були чорні чоботи, але серед гірських мешканців значного поширення набули так звані моршенці, або ходаки, котрі являли собою шкіряну підошву, кінці якої були стягнені на нозі мотузком, ликом чи ремінцем. У лісових місцевостях з лика плели особливе взуття – личаки. Черевики – дуже давнє слов’янське взуття – теж були поширені на всій території України.

Узимку і чоловіки, і жінки вдягалися в кожухи з вичинених овечих шкур. А для теплішої погоди існували свита – одяг із цупкого вовняного матеріалу, часто пофарбований у яскравий колір і оздоблений вишивкою чи нашивками, ще легший кептар – у гуцулів, а жупан – у Центральній Україні. Жупан був традиційним вбранням запорожців. Часом замість жупана носили кунтуш – верхній розпашний одяг, який поширився у ХVІ ст.

Доповнювали національний костюм головні убори та зачіска. Чоловіча зачіска обмежувалася стрижкою певного типу: «у кружок», «до закаблука», «під скопку» та «під польку». Чоловічими головними уборами були капелюх, солом’яний бриль (який належав до вбрання бідноти), смушева шапка або ж кучма (шапка з каракульчі – хутра зі шкур ягнят каракульських овець).

Мініатюри старих рукописів свідчать про те, що слов’янські дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині проділом. Ця давня традиція впродовж сторіч зберігалась у побуті українських дівчат поряд зі звичаєм заплітати коси. Але для XIX – початку XX ст. розпущене волосся вже стало винятком і збереглося лише в обрядах. На Поділлі, зокрема, жінки розпускали волосся на знак жалоби під час похорону. На значній території України дівчата розпускали волосся на весіллях. Під час роботи волосся підв’язували або заплітали в коси.

Дівчата заплітали одну або дві коси. Зачіска з багатьох дрібно сплетених косичок – «дрібушок» – була поширена на Поділлі, Київщині та Полтавщині. Подільські дівчата вкладали коси на голові вінком. Дівчата на Волині та Поділлі заплітали коси вчетверо – «батіжком».